Рими Кохання

Так сталось, що в запалі виру щастя,
Що мерехтіло в молодих серцях,
Нам стало звичним сяйво – так прекрасно
Що відбивалось в радісних очах.

В ту мить, коли на двох єдиний подих,
Як теплий дотик радісного сну,
З’явилась тінь від вже старого болю
І знову в зиму одягла весну.

Мені вже не торкнутись тої краплі – 
Прозорої, як небо чистоти,
Бо хтось за мене взяв кривого пензля
І по два боки змалював мости.

Не думав я, що десь існує правда,
Інакша, аніж та, що сам прожив,
Інакша, аніж та, що проболіла,
Інакша, аніж та, що вистраждав.

Але мене чуже сумління й правда
Далекою дорогою минає,
Лиш прикро, що гниле з корнів насіння
В твоїй свідомості так рясно проростає.

Та я вже не віддам нікому й миті,
Де ми з тобою разом, так і знай!
Я дякую, що ти існуєш, мила – 
Любові, віри, чистоти! 
Прощай...


12.02.10